Форма входу |
|---|
Пошук |
|---|
Архів записів |
|---|
Календар | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Наше опитування |
|---|
Друзі сайту |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Головна » 2012 » Лютий » 27 » Шукав житло, а знайшов дружину…
19:13 Шукав житло, а знайшов дружину… | |
 Народилися
вони на відстані майже 700 кілометрів одне від одного. Ледь не
загинувши у роки війни, зустрітися судилося їм, покохати одне одного,
відсвяткувати золоте весілля саме у нашому місті. Нині ветерани
пишаються своїми дітьми, онуками, правнуками і кажуть, що турбота про
них додавала сил і наснаги трудитися, за жодних умов не опускати рук.Іван Румак родом із Тернопільщини. Після закінчення місцевої школи хлопець вступив до Чортківського сільськогосподарського технікуму. Звідти отримав направлення у Степань, де працював інженером землевпорядником у місцевій машинно-тракторній станції. Та через два роки район ліквідували, і закинула доля юнака в Острог. Довелось йому шукати житло. З ним у кінці 50-х було сутужно. Хтось порекомендував звернутися на Бельмаж. Там він і познайомився з Параскою Савенко, яка поселила Івана четвертим у свою невеличку оселю. Потім було все як у молодих – погляди, залицяння, перші поцілунки і нарешті рішення – одружуємось! Параска Савенко родом із Полтавщини. Під час голоду 1946-47 років вона разом із малолітнім братом подалася на Рівненщину, аби вижити самим та дати можливість не вмерти з голоду іншим членам родини. Приютили дітей вихідці із села в Острозі. Так як в неї не було документів, то на початку якось прилаштували дівчину у будинку інвалідів, а потім Параска поселилася на Бельмажі. Спочатку вона допомагала господарям обробляти землю, а пізніше влаштувалася на роботу до лікарні санітаркою, де трудилася аж 38 років. Коли господарів не стало, залишилась жити у їхній хаті. Спогадів про одруження у Івана Федоровича і Параски Пилипівни залишилось небагато. Вони кажуть, що це були часи хрущовської відлиги і бідності – пшеничного чи житнього хліба не завжди можна було вдосталь наїстися. Після реєстрації шлюбу влаштували невеликий вечір. 7 серпня 1960 року на нього приїхали родичі з обох боків, запросили колег з роботи і так в маленькому колі відсвяткували народження нової сім’ї. Цікава деталь, що в 1961 році відбулось ще одне одруження із аналогічними прізвищами. Під час весілля в Острозі гостювали їхні рідні. Так познайомилися Павло і Марія. Незабаром у нашому місті утворилась ще одна сім’я Румаків. Після одруження молода сім’я не подалася у весільну подорож, не влаштовувала "медовий” місяць, а взялася за роботу – зробили ремонт в хаті. Зарплати тоді також були невеликі. Санітарка отримувала 60 карбованців, працівник сільгоспуправління, навіть архітектор району одержував від 70 до 120. Багато чого робили своїми руками, майстрів наймали лише зрідка. Перш за все поклали підлогу в хаті, підбили стелю, побілили, пофарбували і таким чином із старої хати зробили цілком пристойне житло. Незабаром у сім’ї з’явились діти, а це нові проблеми і клопоти. У декретній відпустці жінка тоді могла перебувати лише 45 днів, і далі слід було йти на роботу. Багатьох виручали пенсіонери, хтось наймав няньку чи віддавав дітей у ясла-садок. З Тернопільщини приїхав батько Івана Федоровича. Він хоч і був інвалідом, але у той час, коли подружжя було на роботі, він доглядав за дітьми. – Більше 50 років у шлюбі пролетіли як одна мить, – розповідає Параска Пилипівна. – Було у житті всяке, але головне – ми були молоді і здорові, кохали одне одного, і здавалося, що можна все зробити. Головним було те, що жили ми дружно. Як кажуть, на дурниці часу не вистачало. Як сьогодні пам’ятаю, прибіжимо з роботи і кидаємось трудитися біля хати, обробляємо город чи щось інше. Вранці я готую сніданок, а Іван вже порається по господарству. Він мене ніколи не ображав, не зловживав спиртним, дбав про сім’ю. А працювати було біля чого – обробляли 30 сотих городу, тримали корову, свиней, курей. Ще у перший рік шлюбу родина з Тернопілля подарувала молодятам телятко. Чекати, поки воно виросте, не стали. Зробили, як кажуть, хід конем – його продали і купили порося. Виростили його, закололи і, продавши вироблені власноруч м’ясні продукти на базарі – купили добру дійну корову. Відтоді сім’я мала молочне, а певну частину продавали, і так з’являлись додаткові кошти. Іван Федорович розповідає, що обжившись у своїй хаті, почали будувати нову – для дітей. Пізніше, коли одружилась молодша донька, їй залишили збудовану, а самі повернулись у стару хату на Бельмажі. Потім допомагали будувати оселю для старшої. Чимало потратили сил і коштів батьки при спорудженні житла синові у Здолбунові. Так у турботах, роботі минало життя. Під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Іван Румак працював у радіаційній зоні. Там отримав надмірну кількість опромінення, приїхавши додому, повністю втратив свою рясну чуприну. Будучи ліквідатором аварії, він вчасно не оформив документи, не хотів оббивати пороги кабінетів і не має тепер належної доплати до пенсії… Подружжя Румаків народило і виростило 3 дітей. Син Анатолій, здобувши педагогічну освіту, живе і працює в Здолбунові. Молодша дочка Алла із сім’єю живе в Острозі, а старша Людмила – у Рівному. Подружжя, яке недавно відсвяткувало своє золоте весілля, має 6 внуків, 7 правнуків. Є такі, що живуть в нашому місті, області, інші – роз’їхалися по світу – живуть у Києві, а одна аж у США. Ми довго розмовляли про життя. За більше ніж 80 прожитих років багато чого закарбували у пам’яті. Виявляється, у роки війни Івана, який разом з товаришем підібрав гранату, вибухом сильно поранило. Врятував його німецький військовий лікар, який приходив додому і перев’язував його, лікував. Дівчина у той час також була "за крок” від смерті. Бомба знищила майже все їхнє господарство, а врятувало людей лише те, що вони встигли втекти з хати. Неабиякою небезпекою було і те, що Параска під "носом” у фашистів переховувала двох радянських офіцерів. Спогади, спогади, спогади… А сьогодні пенсіонерів неабияк турбують хвороби. Пересуваються вони навіть в хаті лише з допомогою палиці. Радує Івана Федоровича і Параску Пилипівну те, що майже щодня навідуються до них діти та онуки. Пишаються ними, а також збудованими обійстями, посадженому саду і всім добрим, що вдалося зробити впродовж спільного життя. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |