Форма входу

Пошук

Архів записів

Календар

«  Грудень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Наше опитування

Всього відповідей:

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Понеділок, 24.09.2018, 17:12
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Головна » 2011 » Грудень » 1 » … Так не хотілося помирати
21:52
… Так не хотілося помирати
Наближається річниця жахливої трагедії в історії нашого міста. 70 років тому розпочалися масові розстріли єврейського населення. Впродовж чотирьох етапів було знищено майже 70 відсотків населення Острога. І до цього часу та трагедія відгукується страшним болем у наших серцях. Минуло вже стільки років, а місто не може досягти довоєнної чисельності...

Нещодавно у редакції побував заступник голови єврейської громади Острога Михайло Лєрнер, який розповів, що у музеях Варшави, Лодзі і Кракова зберігається копія листа вчительки з нашого міста Блюми Штірнберґ. За день до своєї смерті вона написала останнє послання чоловікові, братам і сестрам і передала його полячці Пьотрковській. Тій вдалося вижити у тій страшній війні і після її закінчення свідчення жахливого злочину потрапило в руки дослідників, у музей. Лист зворушує до глибини душі описом «сухих фактів» і почуттів матері, яка не може врятувати свою дитину. Читаючи його, неможливо втримати сльози, важко повірити що gomo saрiens може опуститися нижче хижого звіра.

Нещодавно пані Б. Айзенштайн, у якої зберігається копія листа Блюми Штірнберґ, надіслала його до Острога. Тож пропонуємо ознайомитися з ним:

«Мої дорогі, і Ти, над усе коханий чоловіку! Пишу цього листа після двох місяців з часу вашого від’їзду. Я багато пережила за цей час, а тепер треба прощатися з вами! Не можу описати всього того пекла, яке ми пережили. Постараюся тільки в кількох словах розповісти головні етапи.

Це почалося того самого дня після вашого від’їзду. Вранці у п'ятницю місто вже було зайняте німцями. Але бої тривали ще впродовж шести днів. Здавалося, що камінь на камені не залишився. Однак ми це пережили з малим дітьми, ховалися у різних місцях: льохах, церкві. Ми розуміли, що життя не буде солодким, але мали надію, що нам дадуть жити, а в найгіршому випадку – помремо з голоду. Знайшлися добрі люди, котрі давали шматок хліба, отож здавалося, що все налагоджується. Ми продавали або обмінювали речі на продукти.

Можу сказати, що ми були навіть задоволені, бо вціліли під час боїв, бомбувань, обстрілів, здавалося – що виграли у лотерею життя. Так жили до початку серпня. Вранці 4 серпня була сцена майже за Данте. Ні, неправда, він не зміг видумати такі страхіття. В середині шеренги «люди», озброєні палицями, автоматами вели нас до лісу. Там ми стояли і чекали на смерть. Її тоді зустріли 1900 осіб – решту повернули до дому. Там залишився наш батько. Довго його ми не оплакували. Здоровий глузд підказував, що нам уготована не краща доля. І все ж інстинкт життя був таким сильним, що ми тішилися і цими годинами і хвилинами життя. Не вірилось, що доведеться померти...

Цей час розтягнувся на 4 тижні, коли з нас знущалися, забирали все, що можна: коштовності, доводилось платити контрибуцію у сумі 100.000 рублів, жити у гетто.

31 серпня почали поширюватися чутки, що має повторися жах 4 серпня. В душі не вірилося, але, вона таки повторилася. Цього разу ми віддалися під опіку Росі, котра після смерті татка була нашим батьком. Вона мала велику волю і фізичну силу на все. Продавала речі, добувала їжу, вела весь дім і в додаток щоденно ходила на примусові роботи, які тривали з 6 до 18 години. Вона померла позавчора, а сьогодні вже ніхто себе не обманює, що це була остання її сплата... Сьогодні поширилася чутка, що це відбудеться завтра, а отже останні погані чутки справджуються. Тепер я з вами прощаюся.

Я описала сухі факти, але почуття, часом божевільні, не можу описати! Особливо, коли дивлюся на сина. Коханий, коли б ти знав, яке це гарненьке і чудове дитятко. Серце розривається, коли подумаю, що завтра сама його занесу на вічний відпочинок. А він сміється і кричить: «ма». Не хоче Бог, щоб я дожила почути від нього ціле слово «мамо». Двічі він рятував мені життя, бо відсилали матерів з малими дітьми, а тепер я хотіла б його врятувати, але немає способу це зробити. Я хотіла прийняти християнство (багато хто хотів би), духовенство просило на це дозвіл, але на це вже немає надії, тому потрібно попрощатися із життям.

Мама трималася дуже відважно, вдавалася в розпач лише з того, що не могла врятувати дитину, і ще, – що вас більше не побачить. Я і мама вас усіх міцно цілуємо і просимо, щоб після повернення не затримувалися на батьківщині.

Втікайте від спогадів, від місця нашого мучеництва, як зачумленого місця. Поплачте над нашою долею і постарайтеся влаштувати своє життя. А ти, коханий, хоч як, влаштовуй своє життя, бо воно має свої права. Не забувай про мене і про свого первородного сина, котрим би ти міг гордитися, коли б Господь не послав на нас таку кару.

Цілуємо вас ще раз і прощаємося, Блюма, мама і син.

Боже єдиний, жили ми у цьому пеклі цілий місяць і обманювали себе надією, але, на жаль. Завтра – судний день. Для мене і твого гарненького хлопчика Йоська. Так сильно не хочеться помирати. Дитятко таке чудове... і так помирати...».

Схоже могли б розповісти всі, хто лежить у братській могилі в урочищі Красностав, якби встали з могили. Це жахливо! Старики, інваліди, жінки, діти, молодь були вбиті тільки за те, що вони народилися євреями. Не всім відомо, що ще у першій декаді липня 1941 року фашисти на єврейському кладовищі розстріляли біля 1 тисячі військовополонених, а головним чином євреїв-чоловіків, та які працювали в Острозьких казармах.

Того жахливого дня – 4 серпня 1941 року окупанти та їх посіпаки загнали євреїв у колону і погнали, страшенно знущаючись в урочище Красностав. Там більше 4-ох годин тривала «сортировка» людей. Окремо відбирались хворі, інваліди, старі люди, матері з дітьми. Того дня було знищено біля 3 тисяч осіб. Решту відправили на страшне, голодне, існування. Острог став одним з перших масових розстрілів єврейського населення у Україні. Жах Бабиного яру був лише 29 вересня.

Михайло Лєрнер каже, що не треба думати, що євреї покірно йшли на смерть. Декому вдалося втекти до лісу та влитися у партизанські загони. Зі зброєю в руках воювали вони проти ворога. Когось врятували українці, яким після війни присвоїли звання Праведник народів світу. Щороку острожани вшановують пам’ять невинно убієнних, покладаючи живі квіти, каміння до пам’ятника, який встановлено на одному з місць масових розстрілів.

Переглядів: 295 | Додав: sdfy | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0