Форма входу

Пошук

Архів записів

Календар

«  Листопад 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Наше опитування

Всього відповідей:

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
П`ятниця, 29.03.2024, 17:21
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Головна » 2011 » Листопад » 19 » Скромність – шлях до невідомості
22:21
Скромність – шлях до невідомості
Тисячі поколінь змінилось на нашій землі. І лише про деяких князів, бояр, кліриків, політиків, меценатів, художників, поетів, письменників, і навіть про когось із пересічних людей ми щось знаємо. А ось про інших, не менш талановитих, розумних, щедрих ми нічого не знаємо і вже ніколи не знатимемо. І тут, думаю, причина одна – вони були надто скромні, про себе воліли мовчати.

Наша газета намагається регулярно розповідати про досягнення острожан, вихідців з нашого міста, їх добрі справи, успіхи у професії, навчанні, громадському житті, захопленнях, спорті та ін. Приємно, коли людина йде на зустріч, щиро розповідає про себе, про те, як йшла до певної вершини. Та не завжди так відбувається. Часто зустрічаюсь із такими прикладами, коли справді є чим похвалитися, розповісти про своє досягнення, а ось потенційний герой розповіді категорично відмовляється, щоб про нього писалося в газеті. Про досягнення знають одиниці. З часом вони забувають про них і ті губляться, ніби їх й зовсім не було.

Звісно, скромність прикрашає людину. Заперечувати цій істині не варто. Але у всьому треба мати міру, думаю, у скромності також. Адже скромність – прямий шлях до невідомості. Є у нашому місті людина, яка робить добру справу, я би сказав богоугодну, приклад вартий наслідування. Скільки не просив, умовляв, але навіть анонімно, жінка відмовляється, щоб про неї писали в газеті. Подібна ситуація із вчорашньою випускницею одного з навчальних закладів міста. Досягнення – міжнародного рівня. Її успіх прославляє не лише її ЗНЗ, наше місто, але й Рівненщину, Україну. Знаю винахідника, який змайстрував чудовий механізм, дуже полегшує роботу при обробітку картоплі. І цей ряд можна продовжити майстрами, умільцями, підприємцями. Всі вони воліють бути невідомими і не хочуть розповісти про свій успіх на шпальтах газети.

Звісно, за часи тоталітарного режиму склалася ненормальна ситуація, коли творчість, ініціатива, якщо вони не співпадали з лінією партії чи окремого керівника, навіть місцевого рівня, грубо «глушилися». «Висовуватися» було не те що не модно, а навіть небезпечно – легко можна було отримати «путівку» на Соловки чи в психушку. Треба було діяти дуже мудро, щоб твою ініціативу, досягнення підхопив комсомол, профспілки, а мо’ й всюдисуща партія, зробили їх своїм. Ось тоді з’являлися корчагіни, стаханови, ізотови та ін. Героїзм дозовано і лише з дозволу, інколи навіть притягнутий за вуха до певної планки. А ось самотужки – дзуськи. Більшість «ламалися», найсильніші ставали диси­дентами, гнили «на зоні», були визнані психопатами.

«Не висовуватись» було зручно і вигідно. І сьогодні, а думаю ще дуже довго в нашому суспільстві буде актуальним вислів «Ініціатива наказуєма». Відкрита, а найчастіше таємна і чорна заздрість, насмішки найменше, ось те, що очікує того, хто посмів «висунутись» із темної маси, в гіршому випадку – «навісять всіх собак» – буде непереливки. Це не правильно. Щоб зробити крок у будь-якій галузі життя, потрібно чимало сил, часу, енергії, а інколи і великих коштів затратити. Можливо він буде лише дещицею в майбутньому великому відкритті чи кроку людства до прогресу, але він вартий бути належним чином оціненим, і матеріально в тому числі.

Ну і на завершення. Ніколи не забуду очі чоловіка, винахідника з нашого краю, коли я завітав до нього і попросив, щоб він розповів про свій винахід. Він лише мовив – «Вже писали… Знищив я свій винахід, бо жити не давали…». Гірко, коли наші репресивні та фіскальні органи після публікацій «пресують» тих, хто посмів «висунутися», щось робить, щоб людство не стояло на місці. То і немає чого дивуватися, чому багато хто «як чорт лада­на» боїться диктофона і фотоапарата – хай краще невідомість, аби лише хоч якось існувати. Сумно, але ось такі реалії­ нашого сьогоднішнього життя.
Переглядів: 843 | Додав: sdfy | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0